Останнім часом справ про встановлення факту самостійного виховання дитини в судах побільшало. Здебільшого це пов’язано з війною та питаннями, пов’язаними з мобілізацією: батьки все частіше намагаються підтвердити, що виховують дитину самостійно, зокрема й для того, щоб скористатися передбаченою законом відстрочкою від призову. Але суди підходять до цього питання дуже обережно і встановлюють такий факт лише у виключних випадках.
Чому так? Тому що в основі цього питання — не зручність для когось із батьків, а інтереси самої дитини. Розберемось детальніше на основі актуальної практики Верховного Суду: що саме означає цей факт юридично, які умови мають бути дотримані для його встановлення, і які документи можуть це підтверджувати.
Що означає «самостійне виховання» в межах юридичної площини?
Факт самостійного виховання дитини означає, що один з батьків фактично сам, без жодної участі другого, забезпечує виховання, розвиток і утримання дитини. На перший погляд, здається, що це проста життєва ситуація, яку легко підтвердити, — достатньо показати, що дитина живе з одним із батьків, а другий рідко буває поруч. Але юридично це зовсім не формальність.
Якщо суд визнає, що дитину виховує лише один з батьків, це фактично означає, що другий з батьків усунутий від її життя — юридично, а не лише побутово. А це питання, яке напряму стосується найкращих інтересів дитини: її права підтримувати зв’язок з обома батьками, права на їхню увагу, турботу та участь у її житті.
Саме тому Верховний Суд підкреслює: сам факт, що дитина проживає з одним із батьків, або навіть те, що другий з батьків рідко буває поруч, ще не означає, що дитина виховується самостійно. Права та обов’язки батьків щодо дитини є рівними, і розлучення чи роздільне проживання цього не змінюють.
Коли встановлення факту самостійного виховання можливе?
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 сформульовано важливий підхід: підтвердити самостійне виховання можна лише тоді, коли існують об’єктивні обставини, через які другий з батьків реально не може здійснювати свої права й обов’язки. Йдеться, зокрема, про випадки, коли другий з батьків визнаний безвісно відсутнім, позбавлений батьківських прав, визнаний недієздатним або помер.
Цей підхід уточнила постанова Великої Палати Верховного Суду від 2 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24: якщо таких об’єктивних обставин немає, а є лише твердження одного з батьків про те, що другий не бере участі у вихованні, це вже питання, яке зачіпає права другого з батьків і, найголовніше, право дитини на зв’язок із ним. Вирішити таке питання можна лише за участю обох батьків, з повною перевіркою обставин, а не на підставі слів однієї сторони.
Як суди перевіряють такі справи на практиці?
Наскільки серйозно суди ставляться до цього питання, добре видно на практиці.
У справі № 686/26736/25 батько хотів підтвердити, що самостійно виховує доньку, аби отримати відстрочку від мобілізації. Але виявилося, що між колишнім подружжям діяла мирова угода, яка передбачала участь матері у вихованні дитини, тобто дитина зростала з участю обох батьків, хай і в різному обсязі. Верховний Суд не дозволив підтвердити самостійне виховання за таких умов, адже це не відповідало б реальному стану речей і применшило б роль матері в житті дитини.
Ще один приклад: справа № 705/7214/24, де вітчим хотів підтвердити, що самостійно утримує падчерку, теж заради відстрочки від мобілізації, посилаючись на те, що біологічний батько дитини нею не цікавиться. Верховний Суд і тут відмовив: одного лише твердження вітчима недостатньо, щоб офіційно «виключити» біологічного батька з життя дитини. Питання про те, чи справді він ухиляється від виховання й утримання дочки, вимагає повної, зваженої перевірки — саме заради того, щоб не порушити права дитини необґрунтовано.
Які документи можуть підтверджувати факт самостійного виховання?
Закон не визначає єдиного документа, який сам по собі був би достатнім доказом самостійного виховання дитини. Натомість ідеться про сукупність документів, із яких такий статус може випливати, і суд оцінює їх у комплексі, а не за формальною ознакою.
До таких документів, зокрема, можуть належати: рішення суду про позбавлення другого з батьків батьківських прав, про визнання його безвісно відсутнім чи недієздатним, або свідоцтво про його смерть — тобто документи, що підтверджують саме ті об’єктивні обставини, про які йдеться у практиці Верховного Суду.
Також мають значення документи, що підтверджують фактичне утримання дитини одним з батьків:
- квитанції про оплату дитячого садка, школи, гуртків, медичних послуг, де платником і контактною особою вказаний лише один з батьків;
- довідки з навчального чи дошкільного закладу про те, хто із батьків забирає дитину, бере участь у батьківських зборах і з ким контактує заклад;
- характеристики та довідки від класного керівника чи вихователя;
- довідки про реєстрацію місця проживання дитини.
У справах, пов’язаних із війною, до уваги можуть братися й довідки про перебування другого з батьків у полоні, безвісну відсутність у зв’язку з бойовими діями чи інші документи, що об’єктивно підтверджують неможливість підтримувати зв’язок з дитиною.
Водночас жоден з цих документів окремо, як і саме твердження одного з батьків, не є самодостатнім доказом. Це видно і з наведеної вище практики: посилання на те, що другий з батьків «не цікавиться» дитиною чи «рідко буває поруч», суди не визнають без підтвердження об’єктивними доказами, а формальна відсутність одного документа (наприклад, окремого запису в договорі про передачу коштів чи обов’язків) також не є вирішальною сама по собі — головне, щоб сукупність доказів давала змогу суду переконатися в реальному стані речей.
Головний висновок
Самостійне виховання дитини — це не про зручність для заявника, а про реальний, підтверджений сукупністю доказів стан речей, коли другий з батьків об’єктивно не може бути частиною життя дитини. І доки цього не доведено з усією ретельністю, у пріоритеті залишається інтерес дитини — зберегти зв’язок з обома батьками, а не втратити одного з них через формальне рішення суду.
Авторка матеріалу: Марта Змисла
Читайте також: